Фильм Поцелуй женщины-паука (2025) смотреть онлайн

Створити мюзикл на основі роману, який досліджує життя двох ув’язнених у тюрмі часів аргентинської диктатури, – завдання майже неможливе. І все ж у 1992 році історія вперше знайшла сценічне втілення, а тепер, під керівництвом Білла Кондона, повертається на великий екран у формі кіномюзиклу. Це звучить парадоксально: як можна поєднати політичний жах тоталітарного режиму, тюремну ізоляцію та пісні з танцями?

І дивним чином Кондону це частково вдається. Його фільм не намагається прикрасити реальність. Камера безжально затримується на холодних стінах камери, на змучених обличчях, на тиші, що ріже вуха. У цих сценах – політичний в’язень Валентин, який не втратив віри в революцію, і гомосексуальний чоловік Луїс, засуджений за аморальну поведінку. Їхня зустріч здається випадковою, але саме вона стає епіцентром фільму – місцем, де на уламках страху і приниження народжується людяність.

Мюзиклова частина картини існує не поруч із реальністю, а всередині неї – як її заперечення. Пісні і танці не намагаються виправдати жорстокість тюрми чи зробити її привабливою; вони – прояв фантазії Луїса, який намагається втекти з в’язниці бодай у власній уяві. Розповідаючи Валентину історію старого фільму «Поцілунок жінки-павука» з його кумиркою Інгрід, він створює інший світ – сяючий, мелодраматичний, сповнений пісень і пристрасті. І саме тут з’являється та сама «жінка-павук» – символ краси, смерті й свободи, яку не можна приручити.

Цей поділ між реальністю й фантазією – основа фільму. У суворій, клаустрофобній тюрмі народжується дружба, співчуття, а зрештою й любов. А в барвистих мюзиклових сценах глядач бачить не лише відволікання від страждання, а й саму його протилежність – акт духовного порятунку. Проте іноді баланс між цими світами порушується. Мюзиклові епізоди, хоча й зняті з блиском, надто контрастують із камерною драмою, вибиваючи глядача з емоційного стану.

Велику частину сили фільму забезпечують актори. Дієго Луна створює глибокий, суперечливий образ Валентина – людини, розірваної між революційним обов’язком і людським співчуттям. Його Валентин не ідеалізований герой, а чоловік, що поступово вчиться розуміти інших і себе. Тонатіу в ролі Луїса грає з ніжністю і внутрішньою гідністю, ніколи не перетворюючи персонажа на карикатуру. Між двома акторами – відчутна хімія, що не потребує надмірних жестів: один погляд, одна пауза, один уривок пісні можуть сказати більше, ніж довгі монологи. Дженніфер Лопес, хоч і з’являється у вигаданому світі, вносить у фільм додатковий шар сенсу. Її Інгрід – ідеал краси, який водночас втілює смерть, її жінка-павук – спокуса, що поєднує еротизм із загрозою.

Фільм не бездоганний, але цінний тим, що двоє людей, розділені ідеологією, знаходять у собі мужність побачити одне в одному не ворога, а просто людину.