Фильм Альфа (2025) смотреть онлайн

До этого фильма я была знакома только с одной работой Джулии Дюкурно ,дичайшим "Титаном" о кровосмесительных отношениях между женщиной и машиной и моя оценка была крайне негативной. Здесь Дюкурно дала мало поводов для критики.Этот фильм многотемный и потому он отчасти сложен для краткого анализа ,но что хочется сказать сразу - я поддерживаю его даже не смотря на то что он опять некомфортно-откровенный. Это не легкое для просмотра кино. Фильм намеренно отталкивающий, неприятный и провокационный.Общая драма в нем радикально доведена до крайности и это задевает ,трогает , вызывает чувство сострадания,особенно в самых скорбных сценах, которых в фильме предостаточно.Такие ощущения разумеется не хотелось испытывать долго,но я не могла оторваться от экрана, который стал тонкой гранью дистанции и близости,а сюжет все подкидывал и подкидывал дров в огонь,и оттого просто не оставалось ровным счетом никаких шансов пропустить безумную боль о которой кричат .

Сюжет строится вокруг гг, 13-летней девочки, которая переживает непростые времена и живет с матерью-одиночкой в мегаполисе ,опустошенном дождем из красного песка.Жизнь в странном мире, полном абсолютно реального страха перед смертельным инфекционным заболеванием.Татуировка на вечеринке становится детонатором истории.Зараженная игла от примитивной татуировочной машинки может стать фатальной и спровоцировать одну из самых экстремальных и смертоносных телесных мутаций:холод нарастает внутри тела, превращает кровь в песок, кожу в камень, дыхание — в хлопья мела.Текстуры, особенно кожа и камень оч ощутимо переданы .Болезнь,пожирающая людей изнутри и снаружи.Болезнь,передающаяся через кровь и превращающая людей в мраморные статуи, и уже как будто не нужно высекать статую человеку на могиле , если он сам становится статуей.Болезнь,превращающая в каменные трупы песочного цвета,напоминающие погребальные саваны от вида которых по спине бегут не то что мурашки,а муравьеды.

Фильм разворачивается по двум линиям: болезнь как всеобъемлющее зло для тех, кто заболел, и как неизгладимый шрам для тех, кто выжил.Эти линии довольно извилистые ,они порой теряются в метаниях во времени и к финальным титрам не все вопросы будут решены.

Тем не менее три замечательных актера проделывают поистине невероятную работу.Тахара Рахима я не сразу узнала,похоже на то что он похудел ради роли Амина, героинового наркомана.Невероятная игра ,отражающая падение в ад ( не вина артиста что сюжетные повороты с Амином требовали гораздо более четкого объяснения ).Гольшифте Фарахани в роли матери оч правдоподобна в своей силе и бессилии и своими тонкими взглядами смогла передать часть истории всей семьи . Мелисса Борос в роли Альфы,у нее оч выразительное лицо и глаза ребенка в которых каскадом проносятся воспоминания и утраты.Все трое демонстрируют игру, достойную любой награды.

"Альфа"-еще один смелый проект ,нмв со слегка несбалансированной драмой,но в ней столько трагического выживания ,что недостатки можно простить.Дюкурно умеет вызывать эмоции.Не ждите легкого просмотра .

У новій картині французька режисерка Жулія Дюкурно знову досліджує межі сімейних зв’язків та соціального відторгнення, цього разу розширюючи масштаб до епічної драми, що охоплює вісім років, від 1982-го до 1990-го, на тлі загадкової пандемії, яка перетворює людей… на мармур.

Невідома вірусна хвороба, яка мармуризує людські тіла, постає не стільки як фантастичний сюжетний хід, скільки як яскрава метафора тілесного покарання, пов’язаного з ВІЛ/СНІДом. Фільм не приховує паралелі, натякаючи на неї вже у перших сценах, коли мати 13-річної Альфи, лікарка, панічно реагує на нове татуювання доньки й змушує її пройти тести. Питання Альфи – тест на що саме – зависає у гнітючій тиші. Відтоді дівчинка поступово стає ізгоєм, а її хвороба – табу, яке неможливо обговорити, тільки терпіти.

Режисерка тут працює з дуже тактильним матеріалом: кров, сльози, шприци, гній, мармурові залишки колишніх людей. Візуально фільм завжди балансує між життям і смертю, емоціями і байдужістю, тілесністю і кам’яною мертвістю. Такий контраст формує сам сюжет фільму і задає головний конфлікт – між бажанням жити й примусом мовчати. Попри масштабні події, «Альфа» лишається історією про сім’ю. Центральне місце посідають взаємини між Альфою, її матір’ю та дядьком Аміном. Їхні зв’язки сплетені з болем, провиною, нерозумінням. Матір – це образ жінки, що втратила здатність любити і водночас не може перестати контролювати. Вона то кричить, то ігнорує доньку, намагаючись рятувати всіх, окрім самої себе. Амін, навпаки, пасивний, утікає в наркотики, та зрештою виявляється єдиною людиною, що по-справжньому розуміє Альфу. Їхні мовчазні сцени – найсильніші у фільмі.

Проте, як і мармур, персонажі у часто здаються холодними й застиглими. Їм бракує повноцінного розвитку, внутрішньої трансформації. Режисерка подає їх не як багатовимірних людей, а як носіїв ідей – і це позбавляє глядача глибшого зв’язку з ними. Сцени страждання, які повторюються і з Льфою, і з Аміном, з часом втрачають силу через повторюваність. Навіть найспівчутливіший глядач втомлюється від нескінченних кадрів ін’єкцій, непритомностей і мовчазної агонії.

Хоча операторська робота захоплює, візуальні рішення підкреслюють час або стан, але не заглиблюють глядача у відчуття персонажів. Це, як на мене, найбільше розчарування фільму. У кращі моменти «Альфа» вражає своїм візуальним стилем, безкомпромісністю, хоробрістю. Але поза цим це стрічка, якій не вистачає емоційної напруги.

Зрештою, це амбітна, тривожна й безперечно актуальна робота, яка порушує важливі теми. Але фільм настільки зосереджений на метафорах і візуальній потужності, що втрачає найцінніше – живе серце. Режисерка сміливо дивиться на смерть, розпад, біль, але її герої лишаються мармуровими не лише за формою, а й за змістом.